К основному контенту

Два роки абстракції

...тої миті наче відбувалось багато паралельних процесів, що вони відбуваються завжди, і що єдине межі їх тримають тебе осторонь від них усіх разом, що й складає єдиний міт, що з нього я мав щось на меті...

Рік минув? Ні. Все ж таки два. Два роки. І якщо за ці два роки щось насправді і відбулось, цей допис має, як звітній, як буває звітнім концерт, це засвідчити...
Я давно вже не писав в блог, - і це його час. В якусь мить я кинув ходити до музеїв, що до того робив часто – я вже не розумів, що я маю взяти там. Вчора подумки я перебирав як я дістався туди, куди дістався. Звичайно, якби я витрачав час на певні інші речі, - саме б ці речі й набули б розвитку. Але я витрачав їх на те – на що витрачав. Візіонерство, певною мірою, не тільки щось зайве, або погане – як тому вчили в минулому, - воно може виступати й в тій чи іншій ролі передбачення; саме ця його трактовка як візії, бачення – є найменш шкідливою. Вона дозволяє розібрати ці певні візії як факти вже апостеріорно, протрактувати їх через власний розсуд тепер більш розважливо. Це, так би мовити, керований політ фантазії, або уяви. Ми влучаємо саме туди – куди дивимось. Зависаючи над баченням перешкоди – ми влучаємо точнісінько в перешкоду; дивлячись повз неї – ми і оминаємо її саме в той бік, в який дивимось. Саме так наші сильні місця беруть верх над нашими слабкими місцями – вони дозволяють не зациклюватись на помилках, розвиваючи те, що витіснить їх саме собою самим, і стане, хоч би й, єдиною однією, вартістю; вартістю самою в собі.

Кожне зображення – є певним роздумом, або медитацією. В ті часи коли я намагався писати в цей блог більш-менш активно, подібними роздумами я намагався ділитися. Але, насправді, саме зображення мало на меті позбавлення всякої думки. Ближче не до медитації, таким чином, а до споглядання. В решті решт це було і терапією також. Іноді думка здатна йти далі ніж їй треба, нікуди не втілюючись, і так, стає безплотною маячнею. Іноді, коли ціль є визначеною, ця безплідна маячня, химера, все ж таки, може давати й певний плід. Хоч би, як і всяке мистецтво, будь він з будь-якого сміття, посміту, змітків… Ця його однокоренність вказує і на певну межу, і на уламковість, і на розрізненість… Але це й зрозуміле: мистецтво – це ще й поєднання в єдине ціле, мистецтво поєднання. Але ж, знов, не розбирати ж мені самого себе. Скільки вже можна? Це, все ж таки, не тільки про міти. Це й про мить.

1. Цистерна. 




Цистерна була в Пінчука. Непогана така цистерна. Я таке, взагалі, люблю. Пам'ятаю, комусь я намагався це пояснити через поняття індастріала, що його, раз увібравши, неймовірно тяжко позбутися. І ось я побачив її на тому тлі міського пейзажу, що з одного боку я зняв з нього невеличке відео, яке мало б стати додатковою ілюстрацією, а з іншого вже знав, що маю намалювати власну цистерну. Я не так вже й дуже вдоволений результатом, що видає певну надмірну самовпевненість, і балансує дуже близько до межі фолу. Але, тим не менш, все що там мало було бути намальоване – воно намальоване. Цистерна, що вона виглядає чимось від ракети до пігулки, знаходиться в певному, своєму власному процесі – не тільки транспортування, але й якоїсь своєї технології. В композицію вона, в головнім своїм вигляді, входить двічі в різних ракурсах цього вигляду. Але, мабуть, досить. Цистерна й цистерна. Що вона на тлі ще й усюдисущої зелені, біла, кремова і... 

2. Локомотив.





Локомотив їде по інший бік від цистерни. Кудись, в отінене місто, що воно за допомогою певного терроформування стоїть тепер на горі на ним. У всіх подальших роботах, на відміну від першої, де щось відбувається більшою мірою в уяві, ніж в самому зображенні, – щось дійсно відбувається. 

3. Стрибок.




На набережній, де я змінюю об’єктив на цей, новий, що одного разу був на Петрівці куплений, по-іншому кольоровий і більш чіткий, - стрибає BMXер. Паралельно відбувається безліч всього іншого. Його товариш пише стрибок на камеру. Хтось кудись йде, сидіть, чимось займається, наприклад - мете сміття, читає в телефоні, наприклад, блог, можливо навіть цей, або якійсь інший, власний; в одне слово – життя цього місця цієї миті – як воно побачене. Дуже близько до фотографії, якою воно, звісно ж, і є.

4. Аварія.




Велосипед, який лежить перед автомобілем в оточенні наряду поліції. Там теж щось відбувається, хоч і меншою мірою явно, але – це пауза в русі, який не зупинити. Це, насправді, останнє зображення, що воно мені мало натякнути. Але одного натяку тут виявилось замало. 

Колись, вже давним давно, в мене були кілька рефренів, що я награвав їх собі подумки скласти вірш. Цей приблизно перекладається як: і мені здається, що все це я… І далі простір віршу заповнювався подіями навкруги. Цей рефрен, таким чином, призводив і до нескінченної рекурсії, так, що вірш не мав де завершитись. Він не мав власного свого простору, невідділений від самих подій - і почезав сам по собі за їх межами. Миттєва візія, що вона вже не повернеться саме такою як була.

5. Людина стрибає.




6. Катер пливе.




7. Гелікоптер летить.




Все це на тлі пейзажів, що їх досить впевнено можна впізнати. І останнє, чого я ніяк не можу позбутися – відчуття нескінченності самого процесу. Свастики, які, взяті символом недоброї справи, сприймаються зовсім не в той спосіб, що був для них похідним. Давній, ще язичницький символ цього круговороту і циклічності, призваний вказувати в безкінечність усіх цих народження, зрілості, зів'янення, смерті, і знов, і знов… Символ сонця, яке біжить небом і символ землеробства, що воно дає найпотужніше уявлення цього процесу. Привнесений, більшою мірою, здається, як псевдо-християнський хрест, як символ псевдо-месії, що його зовнішність легко впізнати, але внутрішній зміст вже втрачено. Втрачено в тому новітньому процесі власних своїх циклів автоматизації, що й сьогодні тільки має буде знайдено адекватну відповідь на них. Так, як цю відповідь шукали майже чи не все минуле сторіччя… Але зупинимось поки на цьому.

8. Чайка, якій вдалося.



...взагалі-то, просто залетіти мені в кадр; але подивиться як вигинається цей птах...

Це буде не кінець того дня. Але й не його початок. Невеличкий проміжок часу, що мені треба було кудись його діти. Іноді підводимо підсумки 
ми, а іноді, й підсумки підводять нас... І знов і знов. Щось ще. Щось ще - те ж саме.

Комментарии

Популярные сообщения из этого блога

Джуна Барнс. ТЕМНЫЙ ЛЕС. Предисловие.

Перевод NIGHTWOOD by Djuna Barnes. или: Найтвуд. Джуна Барнс. Принятое кое-где название НОЧНОЙ ЛЕС в этом рабочем варианте пока заменено более соответствующим текущему смыслу процесса, - рождающему свою собственную аллегорию. Словом, оно указывает, что вы вступаете сюда, как и я, на собственный страх и риск... ТЕМНЫЙ ЛЕС. Джуна Барнс Предисловие. Когда встает вопрос о написании предисловия к книге креативного характера, я всегда чувствую, что не много книг стоит представлять как в точности те, что имеют дерзость быть таковыми. Я уже свершил два подобных дерзновения; это третье, и если оно не последнее, то никто не будет удивлен этому более чем я сам. Я могу оправдать это предисловие лишь следующим образом. Кто-либо способный предугадывать реакцию людей при первом прочтении книги, постигнет эту развивающуюся по ходу интимную связь с ней. Я читал Найтвуд много раз, в рукописи, в правках, и после публикации. Если что-либо можно сделать для других читателей – принимая, чт

Найтвуд. Джуна Барнс. Отрывок первый.

В начале 1880, не смотря на сильно обоснованные подозрения что до целесообразности увековечивания той расы, что имела санкцию Бога и неодобрение людей, Хедвиг Волькбейн, Венская женщина великой крепости и военной красоты, лежа на задрапированной насыщенным ярким красным постели, под пологом с тиснеными развевающимися крыльями Дома Габсбургов, пуховом одеяле с конвертом сатина на нем, в массивных и потускневших золотых нитях, зажатых в руках Волькбейн - давала жизнь, в возрасте сорока пяти, единственному ребенку, сыну, через семь дней после того как ее врач предсказал что она разрешится. Вспахивая это поле, которое тряслось под цокот лошадей на улице внизу, с дюжинным великолепием генерала салютующего флагу, она назвала его Феликс, вытолкнула его из себя, и умерла. Отец ребенка ушел шестью месяцами ранее, жертва лихорадки. Гвидо Волькбейн, Еврей итальянского происхождения, был одновременно гурме и денди, никогда не появлявшийся на публике без ленты некоего не вполне ясного знака

Зигфрид Сассун. Самоубийство в окопах. И Пит Догерти.

Ко дню рождения Пита Догерти. Выполняется по просьбе нашего единственного фаната. Ну, и по совместительству фаната Пита. В честь дня рождения последнего, исполняется мной впервые) ………. ………. Ну что там, в самом деле, переводить? Вот это: https://www.youtube.com/watch?v=Obdxd_rfcsE ? Да не смешите, это даже сегодняшним детям понятно. Тем и берет, лирик хренов. Кто бы с ним возился, если бы именно этого он и не писал. Так что выбор пал не отрывки The Books of Albion: ( http://whatbecameofthelikelybroads.blogspot.com/…/books-of-… ) Ознакомиться с шедевром полностью можно здесь: ( http://version2.andrewkendall.com/…/misc/booksofa…/book1.htm ) И не на Богемию, написанную на поэтическом семинаре: http://genius.com/Pete-doherty-bowhemia-annotated Там, однако же, есть причина для длинной телеги – о той, ставшей обыденной, манере письма, что, по аналогии с постбродскизмом русской литературы, можно назвать пост буковскизмом. Но, нет смысла бросаться ярлыками навскид