EBook

Читати на сайті

Жовтень в залізничній землі

Джек Керуак

1957

ТАМ БУВ МАЛЕНЬКИЙ ПРОВУЛОК, У САН-ФРАНЦИСКО, позаду Південної Тихоокеанської станції на Третій і Таушенд в червоній цеглі в’ялих лінивих вечорів із всіма хто працює в офісах в повітрі чуєш струм їх пасажирської шаленості як тільки вони зарядяться на масу від Ринку і будинків Сансам пішки і в автобусах і всі гарно вбрані безпересадні робітники Фріско із Волкап водії вантажівок і навіть ця бідна замурзано-заплямована Третя Вулиця загублених бомжів навіть Негри такі безнадійні і далекий лівий Схід і значення відповідальності і спроба яку тепер вони тепер всі роблять стояти там спльовуючи в розбиту пляшку іноді п’ятьдесят в один вечір проти однієї стіни на Третій і Говард і тут всі ці Милбре й Сан-Карлос чіткозакроватчені виробники й пасажири Америки і Стальної цивилізації поспішаючої мимо з Сан-Франциско Кроніклз і зеленими Колл-Бюллетенями навіть нема часу бути зневажливим їм треба зловити 130, 132, 134, 136 увесь час вверх до 146 поки час пізньої вечері в будинках залізничної землі коли високо в небі магічні зірки скачуть понад минаючими беззупинними фрахтами потягів - все це в Каліфорнії, все це море, я винурюю звідти в вечори теплих сонячних медитацій в своїх джинсах з головою на шийному платку на кондукторському фонарю або (якщо не працюю) на книзі, я здіймаю очі до синього неба ідеальної втраченої чистоти і чую коцюрюблення дерева старої Америки піді мною і веду божевільні перемови з Неграми у рядоповісних вікнах вищче і все зливається, і маневровий хід товарних вагонів у цим маленькім провулку що так схожий на провулки Лоуелла і я чую здалеку в сенсі наростаючої ночі той двигун що гукає наші гори.

ТА ЦЕ БУВ ТОЙ ЧАРІВНИЙ КРІЙ ХМАР ЩО Я завжди бачу над маленьким С.Ф. провулком, які затягуються ширяючись від Окленду або Морських Воріт на Північ або Сан-Хосе на Південь, ясність Калі розіб’є тобі серце. Це була фантастична дрімота і барабанна гуда ласкава мама вечора робити нічого, оле Фріско з тоскою людскою земляною провулок повний вантажівок і автівок ділків окільних і ніхто не знає чи далеко від піклуватись ким я був все життя три тисячі п'ятсот миль від народження - О відкрите і нарешті належить мені в Великій Америці.

Зараз на Третій Вулиці ніч гострі маленькі неони і з ними жовті лампові вогні що-неможливо-повірити провалів із темними поруйнованими тінями що тягнуться назад від тим жовтих тіней як виродливий Китай без грошей - ті коти в Провулку Анні, роззявина наближається, стенання, роли, вулиця заряджена темрявою. Синє небо вгорі з зірками які звисають високо над старими готельними дахами і повітродувки готелів вистогнають пил інтер’єрів, сажа всередині слова у ротах випадає за зубом зуб, читальні кімнати цокають великими годинниками зі скрипучими кріслами і косими дошками і старими обличчями які виглядають поверх безоправного скла купленого десь в ломбардах Західної Вірджинії або Флориди або Англійського Ліверпулю задовго до мого народження і крізь дощі вони пройшли до кінця земної печалі світової радості всі ваші Сан-Францискі падуть в решті решт і знов скитатимуться. Але я йду далі й однієї ночі бродяга впав в діру будівних робіт де вони вдень рили колектор сипла молодь Пасіфік з Електрік у тим джинсах що там часто робить я думаю підійти до когось з них як скажімо той блондин з кошлатим волоссям у тим сорочці й сказати “Тобі треба податися на залізницю там легше робити ти не стоїш увесь день на вулиці і тобі краще платять” але цей волоцюга впав в діру ти бачиш як стирчать його ноги назовні, Британський МГ теж керований кимсь ексцентричним раз здав у діру й як я повертався додому з довгого Суботнього вечора поблиз Холістеру за Сан-Хосе милі навкруги через зелені поля чорносливу і соковитої радості тут цей Британський МГ здававши і ноги вверх колеса вверх у яму й волоцюги й копи стоять кругом прям на виході кофейні - ось був спосіб в який вони огородили його але ніколи той й духу не мав зробити цього через факт що не мав грошей і куди їхати і 0 батько його помер і 0 мати його померла і 0 сестра його померла і 0 його близькі померли були мертві то й потім в цей час теж я лежу в кімнаті своїй довгими суботніми вечорами слухаючи Джампін Джоржджа з п’ятою токаю без чаю і тільки під простирадлами посміхаюсь слухаючи божевільну музику “Мамо він погано дбає про твою доньку,” Мама, Папа, і не входи сюди я вб’ю тебе і т.і. обкайфовуючи себе в кімнатній темряві і все чудово знаючи про Негра Невід’ємного Американця що за межами цього завжди знаходить втіху на фелахських вулицях а не в абстрактній моральності і навіть коли в нього є церква ти бачиш пастора що прямо вигинається до леді у намаганні тобі почути його великий тріпотючий голос в сонячній недільній прогулянці вечірнім тротуаром повним сексуальних вібрацій які кажуть “Чом да Мам та он госпел так казав що чоловік цей народився з жіночої утроби -” і ні і так і в той час я йду виповзши зі свого спального мішку і б’ю вулицю коли бачу залізницю що не покличе мене до 5 недільного ранку вірогідно приміського з Берегової Бухти фактично завжди приміського з Берегової Бухти і я йду у вийбар зі всіх вийбарів у світі єдиний і неповторний Третій-і-Говард і туди я входжу і п’ю з божевіллям і якщо напиваюсь дурію.

Хвойда яка підходить до мене там тої ночі я був там з Ал Баклем і каже мені “Ти хош погратися зі мною цієї ночі Джим, га?” а я не думаю що в мене достатньо грошей і після кажу це Чарлі Лоу а він посміхається й каже “Як тобі знати що їй треба грошей завжди користуйся шансом що можливо вона вийшла за самою тільки любов’ю чи божеволіє від любові ти знаєш що я маю на увазі чоловіче не будь сосун.” Вона була красивою лялею і казала “Як тобі сподобається уулякуу зі мною чол?” і я стояв там як придурок і за фактом купив випити напився вдризк тої ночі і в 229 Клубі мене вдарив володар група перервала бійку перш ніж я отримав шанс вирішити двинути його у відповідь чого я не зробив і зовні на вулиці я намагався вломитися назад але вони зачинили двері і дивились на мене через захисне скло в дверях з обличчями як в утоплеників і я грав би з нею гооодддиидидидидидидинанананамимимимииии.

НЕ ЗВАЖАЮЧИ НА ТОЙ ФАКТ ЩО Я БУВ КОНДУКТОРОМ заробляючи 600 в місяць я продовжував ходити в Звичайний ресторан на Говард Стріт що був три яйця за 26 центів два яйця за 21 з тостом (майже без масла) кофе (майже без кофе і цукор дозований) вівсянка з домішкою молока і цукру з запахом спітнілих старих сорочок що вовтузяться над випарами кухонних плит як наче готують шатковану лісорубну тушонку за Сан-Франциско прадавні Китайські запліснявілі пральні з іграми в покер в задній кімнаті серед діжок і пацюків днів землетрусу, але насправді їжа на рівні старих часів 1890 чи 1910 ватажної готівки чи лісових таборів далеко на Півночі з предковічним Китайцем із косою який готує її й кладе матом тих кому не подобається. Ціни були неймовірні але одного разу я замовив печеню з яловичини і то була абсолютно найгірша печеня що я будь-коли їв, це було неймовірно кажу тобі - і як вони часто робили це зі мною це було з найбільш проникливим розчаруванням що я намагався передати покидьку назад за стійку чого я й волів але він був здоровий сучий син, ек, ті-ті, я думав роздавальник був типу срачника особливо грубо він перелопачував безпорадних п’янослиней, “Що це ти робиш ти думаєш можеш прийти сюди й начикрижитись ось так заради Бога поводься як чоловік чи що їж або забира-а-йся-” - я завжди дивувався що парень типу його робить працюючи в місці на кшталт цього тому, бо що за симпатія в його мозолистому серці до запійних руїн, всюди вверх і вниз по вулиці були ресторани типу “Загального” які обслуговували виключно волоцюг з чорних, алкашів без грошей, які знаходили 21 цент який залишився від винних подань і так увалювались за своїм третім чи четвертим дотиком до їжі за тиждень, бо іноді вони й не їли взагалі і так ти бачив їх на розі як вони блюють білу рідину яка була кількома квартами блювотного сотерновоно самогону або солодкого білого шеррі і в них ніщо не тяготило черева, більшість з них мали одну ногу чи були на костилях й мали пов’язки кругом стоп, від нікотинового і алкогольного отруєння разом, і одного разу мені по дорозі вверх Третьою біля Ринку через вулицю від Бріінс, коли на початку 1952 я жив на Руському Пагорбі і не досить глибоко копав повний жах з гумором залізничної Третьої Вулиці, волоцюга худий хворобливий напівбродяга наче Антон Абрагам лежав вниз обличчям на тротуарі з костилем поруч і якимсь давнім газетним уривком що стирчить і мені здається він мертвий. Я придивився ближче чи дихає він і він не дихав, ще один чоловік зі мною подивився вниз і ми погодились що він мертвий, і скоро коп підійшов і торкнувся і погодився і визвав фургон, маленький бідняга важив коло 50 фунтів в своїй стікаючій вазі і був кам’яна макрельна кузька холодного трупа як вдарений ніготь - і я кажу тобі - а хто помітить крім як інші напівживі напівволоцюги волоцюги волоцюги волоцюги мертві мертві час Х час Х час всі мертві волоцюги мертві назавжди ні з чим і все скінчено і пішло і це був клієнт Звичайного Волоса ресторану де я з’їдав один з багатьох мамчиних 3-яєчних сніданків з майже сухим тостом і вівсянки маленьким блюдечком, і водянистим блювотним помийним кофе, все зберегти 14 центів щоб в своїй маленькій книжці я міг записати та й весь день і довести що можу жити в Америці з комфортом доки роблю сім днів на тиждень і отримую 600 в місяць. Я можу жити менше ніж на ці 17 в тиждень що з моєю квартирною платнею 4.20 було нормально як я мав також витрачати гроші на їжу і спати іноді на іншому кінці мого Вотсонвільських чейнгангських біганців але обирав частіше час спати безкоштовно та некомфортно в тормозних вагонах відстійних стелажів - мій 26-центовий сніданок, моя гордість - і цей неперевершений напівсрачний роздавальник який видає їжу, кидає її в тебе, шльопає її, має апатичне відверте вираження прямо тобі на очі як героїні 1930х у Стейнбека і за пароваркою робить незворушний наркоманського вигляду Китаєць з реальними панчохами на волоссі як наче вони тільки но Зашанхаїли його з під ніг Комерційної Вулиці до того як було зведена Будівля Фен але забуваю це був 1952, а здавалось це був 1860 золота лихоманка Фріско - і в дощові дні відчуваєш як у позадній кімнаті в них кораблі.

Я ГУЛЯЮ ВВЕРХ ПО ГАРРИСОНУ і рванагуда руху вантажівок до величавих ферм Мосту Оклендської Бухти що ти бачиш як піднімешся на Гаррисонський Пагорб трохи як радарна машина вічності в небі великому, синьому, чистими хмарами розсіченому, чайки, ідіотські автівки блимають до призначень їх ундинного галасу через повійводи збиті вітрами й новинами Сан-Рафаельських штормів і блискавичні човни - там 0 я завжди приходив і йшов і обходив все Фріско за вечір від оглядових пагорбів високого Філмору де Зі-Східом-Пов’язані судна можеш бачити лінивими недільними ранками зі дірзатоких гуфів як після цілої ночі гри на барабанах у джем-сейшені й ранків у холах кьюстиків я йду мимо багатих осель старих леді яких підтримують дочки або жінки секретарки з безмірними бридкими горгулями Фріско мільйони фасадів днів інших і путь понизу це синій пасаж Воріт, і божевільна скеля Алькатраса, роти Тамалпайсу, Узбережжя Сан-Пабло, Саусаліто сонно обіймає скелю і чащу понад он де, і солодкі білі кораблі чисто ріжуть путь у Сасебо. - Над Ґаррисоном і нижче до Ембаркадеро і навкруги Телеграфного Пагорбу і вверх позад Руського Пагорбу і вниз до гри вулиць Чайнатауну і вниз Кеарней назад через Ринок до Третьої і мого дикого нічного неонового блиску віри там, гей, і потім нарешті на сході неділі вони мене кличуть, неосяжні ферми Оклендської Бухти все ще полюють мене і все ця вічність надто забагато проковтнути і не знаючи хто я взагалі крім як велике пухке довгопатле дитя яке карабуниться в темряві намагаючись дізнатися хто я є двері грюкають і це володар стійки хлюпаючого готелю зі срібними оправами і білим волоссям у чистим одязі з великим пузом казав він з Рокі Маунту й виглядав як так, він був портьє в готелі Ассоціації Неш Банком що відлежить звідси на 50 успішних теплохвиліх років без сонця і тільки пальми лоббі з сигарою шкандибати по альбомах Півдня і він зі своєю дорогенькою матусею що чекає в похованій брусовій хатинці серед могил з цим всім передавленим минулим історізованим під землею пішим ходом із слідом ведмедя крові дерева і кукурудзяними полями широко ораних і Неграми чиї голоси довго змовкають від середини лісу і пес лає на власне минуле, цей чоловік подорожував до Західного Узбережжя теж як усі втрачав Американські елементи і був блідий і шістдесяти і жалівся на неміч, міг десь бути прекрасним кавалером дами з грошима а тепер забутий клерк і можливо провів якийсь час у тюрмі за кілька підробок або нешкідливих фокусів і можливо теж був працівником залізниці і мав ридати та може ніколи не робив цього, і в день що я розповідаю він бачив ферми мостів поверх пагорбу руху Ґарісону як я і прокидався ранками із тією ж втратою, тепер стукає в мої двері і вдирається в світ до мене й стоїть на потертостях н.е. килиму коридору всьому зношеному чорними кроками затонулого старого протягом останніх сорока років від землетрусу йі туалет замараний, за останнім унітазом й останній сморід і сліди я впевнений так це кінець світу кривавий кінець світу, який зараз стукає в мої двері й я прокидаюсь, кажу “Як що яки кія куянки викрутні вони роублять, ек і не дають мені спіати? Чом вони туплять? Цо зе ща річ тут іде флайнууйа округи моїх дверей в роті ночі і тут все знає що в мене нема ані матусі, ані сестри, ані бать ка і ані кінця іншої сестри, ані то ясел” Я прокидаюсь і сідаю і кажу “Якогогого?” і він каже “Телефон?” і я вдягаю свої джинси важкі із ножем, гаманцем, я дивлюсь пильно на свій залізничний годинник що висить на маленькому дверному спалаху поверхні зачиненої двері яка обернена до мене цокає нечутний час, вона каже 4:30 недільного ранку, я спускаюсь вниз килимом скиртованого коридору в джинсах і незастебнутий то ось рукава сорочки звисають сірі робочі і беру телефон і цокає сонна нічна стійка з кліткою і плювальницями і ключі висять старі рушники чисті складені та затерті по краю й прибиті найменування кожного готелю цієї рухомої прими, на проводі Секретар Бригади, “Керуйаґ?” “Йаґ”. “Керуйаґ це буде Шеман Приміський о 7 ранку.” “Шеннан Приміський так.” “З Берегової Бухти, знаєш цю колію?” “Йаґ.” “В тебе була така робота минулої Неділі-з-Окей Керруйаґ-ґ-ґ-ґ-ґ. І ми одностайно вішаємось і я кажу собі добре це Берегової Бухти кривавий старий брудний котолупський старий ненаїсний старий божевільний Шельман який ненавидить мене найпаче особливо коли ми були у по Редвудському Вузлу стрибаючих вагонах і він завжди наполягає мені робити в задньому кінці хош як працівнику річному для мене було б легше тримати котел але я роблю позаду і він бажає щоб я був прямо там з в’язанкою дров коли вагон або вагонна зчіпка б’є зупинки, так що вони не покотяться згори що привертає і розпочинає катастрофи, 0 добре будь-як я буду вчитися принагідно любити залізницю і Шеннан полюбить мене одного дня, і будь-якому разі ще день ще долар.

І ось моя кімната, маленька, сіра в недільнім ранку, тепер всі нестями вулиці й минулої ночі доконані, волоцюги сплять, може один чи два розвалилися на пішоходах з пустими бідняґами на відливах – мій розум крутить з життям.

ТО ТУТ Я НА СВІТАНКУ в своїй тьмяній келії - 2½ години до виходу до того часу як я суну свій залізничний годинник у годинниковий карман джинсів і виріжусь дозволивши собі точнісінько 8 хвилин до станції і цей 7:15 потяг No. 112 що мені треба зловити проїхати п’ять миль до Берегової Бухти крізь чотири тунелі, які виникають з сумної сцени Рас Фріско мрячна плюня в дощороті харамаркає туманом випадкової долині з лиховісними горбами які постають до моря, бухта зліва, туман вкручується туди як божевільний в затяжках в якій білі маленькі котеджі нерухомісно розміщені до прийди-Різдвяного синього сумного осяюють мені всю душу і супутні очі видивляються на цю реальність працюючих і мешкаючих Сан-Франциско з тім приємним пів-філейно-розташованим здриганням, статева енергія змінилась на біль в порталах роботи й культури і природнього туманного жаху. – Там 1 ранку в моїй маленькій кімнаті дивується як я дійсно впорався обдурити себе в почутті що ці наступні 2,1/2 години будуть добре заповнені, нагодовані, з роботою й приємними думками. – Це так хвилює відчувати холод ранішнього пледу круг моїх товстостебаних ковдр як одна лежить там, годинник дивиться і цокає мені, ноги витягнуті в зручних скиртованих м’яких простирадлах з м’якими розривами або лініями швів в них, втиснені в мою власну шкіру і багаті і не тратять ані центу на-а-я дивлюсь свою маленьку книжку – і 1 утупився в слова Біблії. - На поверсі першому знайди останню красну вечірню спортивну сторінку суботнього часопису з новинами футбольних матчів в Великій Америці кінець якої я блякло бачу в сірому світлі що входить – той факт що Фріско побудований з дерева вдовольняє мене в моїм сумиру, я знаю що ніхто не потривожить мене протягом 2,1/2 годин і всі волоцюги сплять в своїх власних ліжках вічності пробудженні чи ні, пляшка або ніце радість відчуваю я що важлива мені. - На полу мої черевики, великі лісоруботні плоскоцицькі робочіревики копичитись над кам’яним ложищем та і не викрутити гомілку – тверді черевики що коли надягаєш їх, хич щі, ти знаєш що робиш тепер і то з тієї ж причини черевики не можна вдягати ні в якому разі розваг ресторанів і шоу. -Черевики останньої ночі на полу за Драндульвиками парою синіх полотняних черевиків а ля стиль 1952, в них я топтав м’яко як привід зазубрені пагорбові стежки А Я Фріско весь в мерехтючій ночі, з вершини Руського Пагорбу я дивився вниз в одну точку всіх дахів Північного Берегу і Мексиканського нічного клубу неони, я сходив до них по старим ступеням Бродвею під яким вони були новими робочими скельного тунелю черевиками які підходять до багнюк, ембаркадерів, пагорбів і рівних луговищ парків і зверхніх видів. -Робочіревіки вкриті пилюкою і трохи машинним маслом - зморщені джинси поруч, ремінь, синій залізничний дріт, ніж, ключі, ключі комутатора і ключі гальмівного вагона, коліна білі від тонкого пилу Паджаро Рівербаттом, срака чорна від масляних пісочниць від козлятнику за козлятником - сірі робочі шорти, брудні нижні сорочки, сумна тирса, мордувальницькі шкарпетки мого життя. - І Біблія на моєму столі поруч з арахісовим маслом, латуком, родзинковим хлібом, тріщиною в тунці, закосніле-в-давнім-пилі мереживо завіски вже не мережливе але важке як-після всіх цих років важкої пильної вічності в цьому Камеоському гальмівному з’їзді з червоними очима слізного старого діда який вмирає тут утупившись без всякої надії в глуху стіну ти з трудом можеш бачити через віконний пил а все що ти почуєш потім у трубі посередині шляху до даху буде плач китайської дитини чиї батько з матір’ю було завжди кажуть йому шиш а потім кричать на нього, він був набридливий і сльози його китайські були найневідступнішими і всесвітніми і виказували всі наші почуття в розтрощеному вщент Камео так це бува не поміча жоден волоцюга окрім як випадковим прокльоном прочистити горлянку в коридорах або стогін жахливого привида дивлючогося кошмарника - речами як ця і занехаїти тяжкооке алкоголичне минуле хородевичої покоївної завіски мають тепер поглинути все залізо що вони можуть взяти і висять туго і навіть пил в них був залізо, якщо ти струсиш їх вони дзвякнуть і розсипляться на букви на пол і бризне як крила залізні на бонгу і пил буде влітати тобі в нос як стальні мухи і задуха твоєї смерті, то я ніколи не торкався їх. Моя маленька кімната в шість в приємному світанку (о 4:30) і переді мною весь цей час, цей свіжоокий час на маленьку каву закип’ятити воду на моїй електроплитці, вкинути трохи кави, перемішати, французький стиль, повільно обережно перелити його в мою білу цінову філіжанку, вкинути цукор (не Каліфорнійський буряковий цукор як я мав було використовував а Нью-Орлеанський тростовий, оскільки бурякові риштаки я вивозив з Окленду до Вотсонвілю вже бо-зна-коли, 80-вагонний фрахтовий потяг ні з чим як з гондолами завантаженими сумними буряками які виглядають як відсічені жіночі голови) - ах я як але то було пекло і тепер я маю цілковито річ цю для себе, і роблю родзинковий тост всаджуючи його на маленькому дроті що я нарізно вигнув над плиткою, тост похрускує, там, Я мажу маргарин на все ще рум’яний гарячий тост і він теж має хрускати і тонути в золотому, серед смажених родзинок і такий був мій тост - тоді два яйця ніжно повільно підсмажених в м’якому маргарині в моїй маленькій скиртовій сковорідці десь уполовину товщини дайму фактично менше меншого шматку крихітної цинки що ти можеш взяти в подорож до табору - яйця повільно спухли там й роздмухли од масляної пари і я посипаю їх часниковою сіллю, а коли вони стають готові жовток їх зверху трохи вкритий звернутим білком від цинової накришки що я поклав зверху сковорідки, то тепер вони готові, й виходять, Я розмазую їх поверх моєї вже готової картоплі яка була зварена маленькими шматочками і потім змішана з беконом який я теж вже підсмажив маленькими шматочками, тип шматованої товченої беконової картоплі, з яйцями які парять зверху, і збоку латук, з арахісовим маслом підіткнутим збоку рядом. - Мені доводилось чути що арахісове масло і латук містять всі вітаміни які ти забажаєш, після цього я й почав первісно їсти цю комбінацію через делікатесність з ностальгією смаку – мій сніданок готовий о приблизно 6:45 і як я їм вже я одягаюсь до виходу одне за одним і в той час як остання тарілка вимита в маленькій раковині у воді що парить з під гарячого крана і я роблю свій останній швидкий ковток кави й швидко споліскую філіжанку в гарячій воді пиптику й струшую просушити її та партолю її на місце біля електроплитки і коричневої картонки в якій туго сидить вся зелень загорнута в коричневій папір, Я вже підхопив свій кондукторський ліхтар там де він висив на дверній клямці і мій роздертий розклад давно вже в моїй задній кишені і готовий до виходу, все спаковане, ключі, розклад, ліхтар, ніж, хустка, гаманець, гребінець, залізничні ключі, дрібнота та сам я. Я кидаю світло на сумний мазок божевільного бедрака маленької затонулої кімнати і випихаюсь у туман цього струму, сходжу по скрипучих сходах холу де старий ще не сидить з недільною мамською газетою бо все ще спить або хтось з них тепер як йду я чую початок розбезділля починає прокидатися у власних кімнатах з їх стогонами і йорками і пошкрябуваннями і жахливими звуками, я йду вниз по сходах на роботу, кидаю око звірити час годинника з годинником в клітці клерка - два чи три стійких старожила вже сидять в темнім коричневім лоббі під такбумним годинником, беззубі, чи свиріпі, чи елегантно вусаті - яка думка зі світу вкручується в них як вони бачать молодого палкого кондуктора бродягу який поспішає за своїми тридцятьма недільними доларами - які спомини старих садиб, збудованих без симпатії, затишнодомної віра що дала їм губити дружин, дітей, місячнібібліотекі впали в їх час - старожили телеграфу який сповив дерево Фріско в тумані сірого самого часу сидять в своїх коричневих потаємних морях і будуть там коли цим вечором моє обличчя розпалене сонцем, яке о восьмій вигляне й влаштує нам сонячні ванни в Редвуді, вони будуть тут кольору пасти в зеленій преісподній читаючи всю ту саму передовицю знов і знов і не зрозуміють де я був або навіщо або що - я маю вибиратись звідти або задихнутись, з Третьої Вулиці або стати хробаком або, все добре жити й спати - вина внутр і грай радіо і готуй маленькі сніданки й відпочивай там та 0 мені я маю шурхати зараз на роботу, я поспішаю вниз Третьою до Таушенд до свого 7:15 потягу - 3 хвилини до відправлення, я починаю в паниці трусити, чорт забирай я не дав собі досить часу цим ранком, я поспішаю вниз під з’їздом Ґаррісону до Мосту Оклендської Бухти, вниз мимо Швейбейкера - Фрей величезна темна червона неонова типографська крамниця завжди спектрально мого батька мертвого повіреного я бачу там, я біжу й мчу мимо бурячних негритянських бакалей де я купуї свої арахісове масло та родзинковий хліб, мимо червоноцегляного залізничного провулку зараз туманного й вологого, вздовж Таушенд, потяг відбуває!

ІДІОТИЧНИЙ ЗАЛІЗНИЧНИК, кондуктор старий Джон 1. Дзвонимідь 35 років чистої вислуги від до порученець С.Ф. тут в сірім недільнім ранці зі своїм золотим годинником який витягнутий і вперений в нього, він стоїть у двигуна лає люб'язності на старого бітумінозника Джонса і молодого кочегара Сміта який в бейсболці на своєму кочегарському місці жує сандвіч - “Во якб тип як старий Джонні 0 вчооора, впевнений він не забив стільки тачдаунів як ми сподівались.” “Сміт закинув шість доларів у котел у Вотсонвілі і казав що вигребе тридцять чотири.” “Я був у цьому Вотсонвільському котлі -.” Вони варились у котлі життя фліртермінуючи один з одним, всі ці довгі покерограні ночі в деревопечених залізничних кутках, можеш учуяти запах сигари розім’ятої в дереві, плювальниці були довше ніж 750,099 годів і собаки були там і тут і ці старі чолов’ягі в старому розтушованому коричневому світлі схилені й мурмотять і молоді чолов’ягі теж з їх новою кондукторською пасажирською уніформою кроватка розстебнута плащ відкинений назад сяюча юна посмішка щасливого ідіотичного добренагодованого придобрійработі кар’єруючого видвинутого пенсионного госпіталізованого взітий-під-опіку залізничник - 35, 40 років цього і тоді вони мають бути кондуктори і посередині ночі їх роками викликає Старший Екіпажу налащаючи “Кесседі? Це Старший розпределив неділю зможеш правильно вирозрулити” але все що вони як старі чоловіки зараз мають це постійна робота, постійний потяг, кондуктор 112 з золотим годинником пеклує свої люб’язності на всіх вогненних псів скаженого сатани ґоґхеда Вілліса чому найдикіша людина цієї сторони Французської і Ладана, він був знаний як взявший раз тот крутий рівень - 7:15, час давати тягу, як я бігу через станцію чуючи як дзвін дзвенить паровий свисток вони видають, 0 я йду вилітаючи по платформі забуваю моментально або це ніколи не знати яка колія це була і кручусь в розпачі поки шукаю яка колія і не бачу поїзда і це час це гублю там, 5, 6, 7 секунд коли потяг хоч під відправкою тільки повільно розчухується їхати і людина товстий виконуючий помічник може легко Тіму здійняти й ухватити там але як я горлаю до Помічника Начальника Станції “Де 112?” і він каже мені останню колію що це колія я ніколи й не гадав я бігу туди швидко як тільки можу і ухиляюсь людей а ля Колумбійський півкрайній і зрізаю в колію швидко як з-під такелажу де ти несеш м’яч з собою ліворуч і фінтиш шиєю і головою і випхуєш м’яч як нач ти маєш кинути себе всього назовні в політ коло цього лівого кінця і всі психологично чешуть з тобою тим шляхом і несподівано ти осідаєш і ти як клуб диму схоронений в дірі у відборі, розрізна назад, ти летиш в діру майже раніше ніж ти сам розумієш це, влітаючи на колію ось я а там он потяг в тридцяті ярдах від мене навіть як я дивлюсь влучаючи величний момент типу моменту я маю буду піймати як я маю одивитись секундою раніше я біжу, я знаю я можу спіймати його. Стоячими на задній платформі є задній кондуктор і старий пустопорожній кондуктор оле Чарлі В. Джонс, чом він мав сім дружин і шість дітей і раз за Ліком я не впевнений може то був Койот він не подивився на показник пару і вийшов і знайшов свій ліхтар в іглу звичайного двоходового півня мого гарольдства і вони дали йому п’ятнадцять переваг то тепер он він в цім недільнім хар хар улала ранґу і він і молодий задній дивляться недовірливо цей практикант кондуктор біжить як скажений обхідник за їх потягом який відходить. Я відчуваю як волаю “продуй негайно гальма продуй негайно гальма!” знаючи що коли пасажирський рушає вже біля першої стрілки на захід від станції вони видувають трохи повітря перевірити гальма, на сигнал з машини, а це моментально загаяє потяг і я спроможусь впоратись з цим, і зможу зловити його, але вони не роблять ніякої продувки повітря ці підтумки, і я хекаю знаючи що мені треба буде бігти як сучомусину. Але раптом я захоплений думкою що всі люди світу скажуть як побачать чоловіка який біжить так диявольські швидко зі всією своєї мочі спрінтуючі наскрізь життя як Джессі Овенс тільки-но вхопити бісов потяг і всі з них з їх істерією дивуються чи не вб’є мене коли я вхоплю задню платформу і блямс, я падаю вниз і йду дзигою і лежу навзнак упоперек стрілки, так старий сигнальник коли потяг пливе мимо побачить що все лежить на землі в тій тушонці, всі з нас ангелів помруть і навіть ми ніколи не дізнаємось як або свій власний діамант, 0 небо просвітить нас і відкриє наше йайайааааа - відкрий свої очі, відкрий очі - я знаю мені не буде боляче, я вірю в свої черевики, захват руки, ноги, твердість джапи й христа хватки й силу і волю ніякої містичної сили виміряти мускулатуру на дибі моїх ребр - та чорт з ним усім це соціальна перепона бути спійманим спринтуючим що маніяк за потягом особливо з двома чоловіками що торопіють на мене з заду потягу і хитають головами і горланять. Я не зможу зробити цього навіть якщо я апатично пролечу мимо них з відкритими очима намагаючись спілкуватись як можу й ні для них впасти в істерію чи регіт, але я розумію все це занадто для мене, не забіг, не швидкість потягу що все одне двома секундами пізніше я програю переслідування з перепонами дійсно сповільнюється на стрілці в продувці гальм перш ніж розчухатись знов на добре й Берег Бухти. Так я спізнився на роботу, а старий Шельман ненавидів мене і і був близький почати ненавидіти мене ще більше.

ЗЕМЛЯ ЯКУ Я БУДУ ЇСТИ НА САМОТІ, похрускує залізничним рінням, плоскі пройми довгого Берегу Бухти що я подолав дістатись Шерманового кривавого кайбашу на колії 17 готового відправлятися з котлом устромленим на Редвуд і ранішня 3-годинна робота - я сходжу з автобуса на Хайвею Берегової Бухти і рушу згори маленькою вулицею і завертаю - парні що тягнуть котел маневровим у день козлятником горлають до мене з передніх і бокових Злазь під’їдеш з нами” інакше я буду ще десь 3 хвилини спізнюватись на роботу але тепер я стрибаю на маленьку машину яка моментально сповільнюється підібрати мене і він сам не тягне нічого крім тендеру, парні згуртувались на іншому кінці майданчику вернути на іншій шлях з необхідності як хлопець має линути до прапору сам без чієїсь допомоги як багато разів я бачив деякі з цих молодих козликів думають мають все але план спізнився, слово не чекає, масивний деревний вождь зі злочинністю ще тою, і повітря і всі види упирів - СШАленіли! налякані спалахом всієї сутності й енкрудалатурами всіх видів - сан-франциські й саванополосні Береги Бухти останні і останні хутразнутрі єділі креслять покрив розквіту цицінь роботи верховної олія свище і тобі чом би ні? - залізнична земля яку я буду їсти сам, скрипуча, на ногах голова схилена дістатися Шеннана який заводить годинника споглядаючи на ошалені очі час відправлятися дати знак путь відкритий ставати під відправку це Неділя нема часу гавити єдиний день його довгого сім-днів-на-тиждень робочого життя він отримує шанс відпочити трохи вдома коли “Ііі Христос” коли “Скажи цьому сучому сину практиканту це не вечірка пікніка чорт забирай це лайно й дати тобі цицькі кажи їм щось і як ти що за пекло чекати на недовсохла з цицькі всі ви сяючі тремтячі прикрості будь-як, ми СПІЗНЮЄМОСЬ” і це той шлях що я швидко прийшов спізнившись. Старий Шеннан сидіть в м’якушці поверх своїх аркушів перемикань, коли бачить мене з холодними синіми очами він каже Ти знаєш що тобі треба бути тут о 7:30 чи не так то якого чорта ти робиш з’являючись тут 7:50 ти двадцять бісових хвилин спізнився, що за хуйню ти думаєш це твій день народження?” і він встає і тягнеться через задню відкриту платформу і видає сильне зітхання до моториста зверху вперед ми маємо відсіч десь 12 вагонів і вони кажуть це легко і ми поїхали геть повільно спочатку, підхоплюючи робочий момент, “Запалюйте цей бісів вогонь” каже Шельман він взутий у нові з полички робочі черевики тільки що увчоора куплені і я помічаю його чистий комбінезон який його дружина випрала і повісила йому на стілець тільки сьогодні уранці вірогідно і я поспішаю рушити й кидаю вугілля в топку котла і беру задор і два запальники і запалюю їх ламаю їх А четверте квітня коли ангели посміхаються над обрієм і всі гратки як у скаженого втрачені повернені нам назавжди з Ловелу моєї душі суті і єдності медитативного співу надії на небо молитов і ангели і звичайно сон і зацікавлене око із зображень і як тепер ми відкриваємо відсутнього шута ось він добрий чоловік гальмовий провідник навіть не на поїзді ще і Шерман дивиться похмуро з задніх дверей і бачить свого заднього провідника який маше в п’ятнадцяти ярдах віддалік зупинитись і чекає його і як старий залізничник він зараз не біжить і навіть швидше не йде, це добре зрозуміло, провідник Шельман має встати з за свого аркушепермичного столу й відставити стілець і дунути повітря і зупинити бісов потяг для заднього провідника Аркансоу Чарлі, який бачить це зробленим і тільки заходить луплячі свій парус комбінезона безоглядно, то він спізнився теж, або в решті решт пішов клепати в контору поки чекав дурного головного провідника, відмітники ровно перед удуманим котлом. “Перше що ми робимо забираємо машину перед Редвудом так все що робиш вискакуєш на стрілці і стаєш позаду на прапорі, не дуже далеко.” ”Я не працюю в головнім кінці?” ”Ти працюєш в позаднім кінці нам не дуже багато робити і я хочу щоб це було зроблено швидко,” рикає провідник. ”Просто розслабся і роби що ми кажемо та дивись і сигналь.” Так це мирний недільний ранок в Каліфорнії і ось ми пішли, так-і-тік, лао-вчи-трен, з депо Берегової Бухти, зупиняючись моментально на головній лінії на зелений, оле 71 або оле що там мимо і тепер сходимо і йдемо тонучі через посадки й міські пустодоли і головну вулицю перетинаючи паркувань останньої ночі супровідні плани і Стендфордські ділянки світу - до нашого пункту призначення в Пу який я бачу, і, так доки є час я підіймаюсь в куполі і зі своєю газетою рию останні новини на першій шпальті а також роблю висновки і роблю нотатки по грошам що я витратив вже цей недільний день аніяк ані йоти не витрачено даремно - Каліфорнія лине мимо і з сумними очима ми дивимось як вона розмотується всім берегом і обради спадають до повільних гуль які зменшуються і спадають до Долини Санта Клари тоді і фіга і позаду туман памороків поки мряка зачиняється і ми йдемо вибігаючи під блискуче сонце суботньої Каліфорнії в Редвуді я сходжу і стою на сумних промащених шпалах тормозної залізничної землі з червоним прапором і приточеними сигнальними ракетами і запалами в задній кишені з рваним розкладом під ними і я лишаю свій теплий жакет в кайбаші стоячи там потім з рукавами закоченими і там ганок негритянської домівки, брати сидять в керсетках калатаючи з сигаретами і посміхаються і маленька донька стоїть серед чагарників саду зі своїм цеберком і косицями і ми залізничники через м’які знаки й ані звуку підбираємо нашу квітку, згідно тому ж доброму доброзичливому поїздовому наказу що в усе цілковите життя ретельно оле провідник індустріальний робітник блядській Шельмман читає уважно то й синку не помились:

"Ранок неділі жовтень 15 підібрати квіткову
машину в Редвуді, Диспетчер О.О.О."

---

October In The Railroad Earth

Translation

by

Hvrenja

Редакция: 04.12.2017